20+ человек, которые сами шьют себе одежду — и нам есть чему у них поучиться

Люди делятся на два типа. Первым проще выкинуть старую вещь и купить новую, вторым — переделать старое или самому это новое сшить. И дело не в том, что первые — лентяи, а в том, что вторые — творцы. Они, может, и рады бы не стараться, да иголка сама прыгает в руки, а идеи новых нарядов так и лезут в голову.

Мы в AdMe.ru любуемся швейными шедеврами и хотим, чтобы и у вас была возможность увидеть их и вдохновиться.

«Сделала себе сарафан-трансформер»

«Иногда как придет в голову какая-нибудь идея, и не знаешь, куда деваться от нее. Идея захватила меня, и за 2 дня я сшила эту юбку»

«Верхняя юбка из полушерсти с вышивкой. Нижняя — из габардина и двумя воланами из таффеты. Получилась достаточно тяжелая, пришлось укреплять пояс и пришивать дополнительные пуговицы».

«Свой самый первый исторический костюм, вдохновленный XVIII веком, я сделала из мешков из-под муки и старых занавесок. Самостоятельная выкройка, ручная работа и вышивка»

«Сделала одну из тех мантий „мой богатый муж пропал при загадочных обстоятельствах“, и я никогда еще не чувствовала себя более сильной»

«Сшила платье из старых кружевных занавесок и обрезков подкладки»

«Я нашла старый шарф-петлю и сделала из него платье»

«Итак, я нашла шарф-петлю, который никогда не носила. Но мне показалось, что он из красивой ткани, поэтому решено: сделаю из него что-нибудь этакое. Сначала сшила верхнюю часть, а потом случайно удалось вырезать вполне приличный узор для юбки. Это было сложно, потому что ткани осталось не так много. Соединив 2 части, я пришила 2 лямки — и все. Кроме того, я сшила все вручную, потому что я боюсь нашей швейной машины и не умею ею пользоваться».

«Сшила платье из простыни за 230 рублей»

«Я сделала это из 2 мужских рубашек»

«Моя футболка была скучной, поэтому я вышила на ней „Давида“ Микеланджело»

«Создала этот фартук из какой-то старой обивочной ткани»

«Сшила платье для встречи выпускников»

© Yasqueena / reddit, © Yasqueena / imgur

«Я придумала, нарисовала и сшила это платье. Подумала, что будет классно, если внутри тюля разместить цветы и фонарики. Во всем помогала бабушка. Оно довольно тяжелое, весит около 4,5 кг».

«Я шила бальное платье Белль, и в какой-то момент оно стало слишком большим для моей квартиры»

© MacrameOwl / reddit, © MacrameOwl / reddit

«На создание этого платья ушло несколько месяцев, я работала над этим между школой и работой, когда у меня была свободная минута».

«Предложенный еще в 1947 году Кристианом Диором образ женщины-цветка давно не давал покоя, наконец, воплотила»

«Платье двойное — сверху из полупрозрачной органзы в клетку, продублировано плотным хлопком. Несмотря на кажущуюся воздушность, оно довольно тяжелое, а хлопок настолько плотный, что если в лиф добавить еще слой, то он с успехом заменит бронежилет».

«Сшила себе свадебное платье. Не идеально, но это именно то, что я хотела»

«Я вручную вышила карту звездного неба на джинсах»

«Линии выполнены на машинке, остальное — вручную».

«Я сшила золотое платье для своей драгоценной дочери на выпускной вечер»

«Платье для помолвки, которое я придумала и создала»

«Самодельная куртка-бомбер. Я увидел ткань и понял, что просто обязан что-то из нее сделать»

«Это первый предмет одежды, который я сшил. Сам нарисовал выкройку, используя свой жакет в качестве образца».

«Первого лисенка вышивала на месте, где была небольшая дырочка. Второго — за компанию»

«Перед вами перешитая старая занавеска и одеяло. Скопировал схему выкройки с моей рабочей куртки»

«Блуза-самоделка из шелка и старинного кружевного воротника. Я люблю эдвардианскую моду и пытаюсь включить ее в свой гардероб»

А вам удавалось самостоятельно что-нибудь сшить или связать?

Шить себе одежду — модно или признак бедности?

Всем большой швейный привет! Вы заглянули на гостеприимный огонек канала «Швейные посиделки». И это значит, что с вами его бессменная ведущая Анна.

На тему этой статьи меня натолкнул разговор с одной из моих подруг. Почему-то он зашел о детстве, которое пришлось на 90-е годы. Кстати, мы учились в одном классе.🙂

Помните, те времена, когда зарплату не платили по несколько месяцев. Стратегические запасы круп, макарон, муки, которые хранились где-то в кладовке или в дальнем углу комнаты. У нас дома они были в кладовке.

Так вот, в те времена в городке, где мы с родителями жили, шить или вязать умела каждая мама. Причем, многие из них были такими мастерицами, что вещь от магазинной было реально не отличить.

Моя подружка до сих пор хранит некоторые вещи, сделанные ее мамой. Так вот, сказать о них «самодел» у меня язык точно не повернется. Все сшито очень качественно.

Но вот в нашем детском коллективе не было принято сознаваться, что вещи сшиты дома. Упаси Боже, нет, нет, конечно, все-все куплено.

Хотя что-то было перешито из взрослых вещей, что-то — сшито из советских отрезов или связано еще из советской пряжи или вообще из маминой теплой юбки или теплого трикотажного костюма.

Кстати, пока не забыла, уважаемые хейтеры, не надо забрасывать меня комментариями на тему «что там может помнить и знать ребенок». Это именно воспоминания, а не фантазии и относятся они к 3-му или 4-ому классу школы. Согласитесь, возраст вполне осознанный.

Но, пора заканчивать с лирическим отступлением. Вернемся к теме статьи.

Не знаю, влияние это детства или, может, что-то еще, но я тоже стараюсь особо не распространяться, что большая часть гардероба, сшита мной самой.

Коллеги, конечно, знают, что я предпочитаю индивидуальный пошив. Но вот то, что заказчик и портниха — одно и то же лицо им не известно. И развеивать этот миф я не собираюсь. По крайней мере пока.

Ведь большинство из моих коллег убеждены, что портнихи работают за чисто символическую плату. И что по-другому просто не бывает. Вот не бывает.

А чтобы получилось по-настоящему бесплатно, нужно сесть за машинку и сделать все самой. И тратиться на пошив не надо и одежду тоже можно не покупать. Сплошная экономия.

А доказывать людям, далеким от кройки и шитья, что вещи, сшитые самостоятельно, по стоимости примерно равны вещам из магазинов средней ценовой категории, я смысла не вижу.

Но я заметила и другую интересную штуку. По работе я много общаюсь с молодыми людьми (чуть старше 20 лет) и подростками. У них отношение ко всему, что сделано своими руками, совсем другое.

Никакого пренебрежения или немого вопроса в глазах «а в магазине почему не купить?». Если ты можешь сшить красивую, стильную одежду и делаешь это качественно — это вызывает восхищение, считается крутым.

Ведь ты пополняешь свой гардероб эксклюзивными вещами и создаешь по-настоящему неповторимый образ.

А что вы думаете по этому поводу? Шить себе одежду — модно, круто или все-таки признак того, что вы пытаетесь экономить на всем? Делитесь в комментариях!

Понравилась статья? Ставьте лайки и делитесь публикацией в социальных сетях! Вам — не сложно, мне — приятно!

В мире кройки и шитья еще очень много интересных тем, поэтому не забудьте подписаться на канал! Для этого смелее жмем сюда !

А о том, сколько можно сэкономить, если шить себе самой. И возможно ли это вообще, читайте в статьях:

До новых встреч на канале «Швейные посиделки»! Ваша Анна.

Хобби и бизнес: кто и зачем шьет одежду самостоятельно

Три истории девушек, которые сами шьют себе одежду.

В погоне за желанием выделиться из толпы некоторые решают сами себе шить одежду и создавать уникальные образы. Кто-то делает это просто для себя, а кто-то — превращает в бизнес. Мы поговорили с теми и другими, и узнали больше о процессе создания вещей.

Светлана Шевченко

Телеведущая, активно шьет уже 3 года, в основном делает это для себя

Начала активно шить летом 2015 года. Азы помнила еще со школы, да и мама делилась опытом, она сама всю жизнь шьет. Швейная машинка мне досталась от нее.

Сперва я отнекивалась, говорила, что шить никогда не буду. Но потом как-то захотела сшить домашнее летнее платье-халат — достала машинку, настроила, заправила нити. Взяла старое постельное белье и начала его кромсать. Получилось два таких изделия, и довольно неплохие. Сейчас, конечно, я о них забыла, но, по-моему, еще не выбросила.

Первым моим изделием, в котором я вышла на улицу, была красная юбка из коттона. Со складками, на поясе, длина миди. Сейчас ее не ношу, потому что ткань выглядит не очень опрятно — сильно мнется. Со временем я, конечно, набралась опыта в плане выбора тканей.

Обычно я сначала представляю, что я хочу, вдохновляюсь показами домов мод, что-то придумываю сама, много беру из выкроек «Бурда» (и, кстати, со старых выпусков тоже). А потом ищу подходящую ткань.

Я не думала о том, выгоднее это или нет. Для меня важнее уникальность вещи. Да и потом, все зависит от ткани, также нужно учитывать свое время и труд, вложенные в изделие.

В целом, шитье для меня — это симбиоз медитации, хобби, возможности быть уникальной и реализовать свой творческий потенциал. Когда я шью, время как будто останавливается, пространство наполняется особой энергией, я сосредоточена на созидании и это делает меня еще более счастливой.

Меня очень часто спрашивают «Когда уже откроешь свое ателье?» Пока я шью одежду только для себя, хоть у меня и был опыт шитья на заказ. Моя подруга Света узнала, что я начала шить и попросила создать удлиненный жилет на подкладке. Мы вместе выбрали ткань, обсудили фасон, примерили, внесли корректировки. Мне понравился процесс создания, Света тоже осталась довольна жилетом.

Но это очень ответственная работа. Когда шьешь для себя, можешь простить себе небольшие нюансы, а с клиентами тяжелее. Думаю, со временем я буду шить для людей, которые действительно мне доверяют. Мне нравится украшать мир.

Наталья Кабацкая

Шьет одежду с детства, владеет ателье «Мама шьет»

Моя прабабушка была белошвейкой (швея, которая шьет белье — прим. ред.), бабушка шила и преподавала труды в школе, мама шила с самой юности, а я буквально родилась под звук швейной машинки и росла в этой атмосфере. Первые свои изделия я сшила на школьных уроках труда, на ручной швейной машинке. Это был фартук и юбка на кокетке, я их носила с удовольствием!

Лет в 10-11 мама научила меня кроить и обрабатывать изделия на оверлок (вид швейной машинки — прим. ред.). Это была первая моя работа — помощь маме. Вместе мы часто смотрели показы мод, записывали их на кассету, ставили на паузу интересные моменты. Я начала рисовать эскизы и даже мечтала стать модельером.

Шитье для меня — это моя жизнь, одна из моих реализаций как женщины. Я вижу в этом свою миссию — вдохновлять и одевать женщин в женственные, наполненные любовью и индивидуальностью вещи.

Сейчас пошив одежды стал моей профессиональной деятельностью, ткани я покупаю у проверенных поставщиков, в основном из Италии.

Однозначно шитье не выгоднее, чем покупка одежды. Как минимум, должно быть хоть какое-то оборудование. Затем ткань — если это качественное натуральное полотно, оно стоит достаточно дорого. Плюс фурнитура и все расходники. А ещё важные ресурсы — это время и труд (ваш и/или швеи). Многие считают, что сшить вещь легко: взял кусок ткани, тут и тут сшил, и готово. Это заблуждение, процесс намного сложносочинённее.

Однажды на выпускной в садике мне захотелось создать наряды для меня и детей в одном стиле. Я пошла в «ткани», и там открылся шлюз моей фантазии — набрала отрезов на платья себе и дочке. Мне снова захотелось шить. Была ещё и чисто практическая сторона — дочь росла, и мне хотелось одевать ее в натуральные милые платья, а то, что было доступно — либо американский кэжуал, либо китайские розовые единороги в стразах.

У меня трое детей, я руководила частным садом, поэтому сразу решила обратиться к другим швеям. Так и зародилось зернышко нынешнего ателье «Мама шьёт». Я загорелась идеей шить для девочек и их мам. Даже название никакое не придумывали, «Мама шьёт» само прилипло ко мне.

Сейчас есть сформировавшаяся концепция, есть постоянные клиенты, свой стиль. Но главное то, что все шьется индивидуально и в сотворчестве с клиентками. Я не называю себя дизайнером, хотя мой стиль прослеживается во всех изделиях, но вещи создаю в первую очередь вместе с клиентками и для клиенток. Мне важно сонастроиться с человеком, понять его потребности, выявить желания, а потом уже я подсказываю с точки зрения своего опыта и профессиональных знаний.

Маргарита Пивень

Основательница бренда Primula Veris

Primula Veris — это, в первую очередь, швейное производство, которое предоставляет услуги пошива «под ключ». Также это одноимённый бренд женской одежды, которому уже три года.

Идея создания бренда появилась не сразу. До этого мы привозили на продажу одежду из Европы, но после всех событий в нашей стране решили, что сейчас можно и нужно открывать свое производство. У меня никогда не было цели создать известный дизайнерский бренд и участвовать в фешн-показах. Я и дизайнером-то себя не считаю.

«Настоящего» дизайнера у нас нет, все модели новых коллекций я прорабатываю самостоятельно. Конечно, постоянно консультируюсь с нашим технологом, которая делает лекала (шаблон модели — прим. ред.) и шьёт первые образцы.

У нас много заказов от других брендов, мы отшиваем им их коллекции. Часто шьём корпоративную одежду, униформу.

Наше производство находится в моем родном городе в Черниговской области. Ткани мы, в основном, привозим и заказываем из Китая или Европы. Стараемся выбирать эксклюзивные расцветки, каких у других брендов нет.

Бренд полностью соответствует своему слогану — «Первая семейная фабрика». Во-первых, занимаемся им мы вместе с мамой, а во-вторых, коллектив насчитывает 14 человек и все мы действительно как одна семья.

Еще по теме

Три історії про тиск, хвороби та неготовність стати батьками.

Я у твоєму віці народжувала!
А коли вже нам чекати поповнення?
Тобі 30, скоро взагалі не зможеш мати дітей!

Чули ці фрази? Тоді точно розумієте, що таке репродуктивний тиск. Коли на сімейних обідах бабусі косо дивляться на вас двох і тонко натякають, що хочуть бачити вас втрьох. Або не тонко, це вже кому як пощастить.

Ми поговорили з дівчиною, хлопцем та парою про те, чому вони не хочуть мати дітей. Спойлер: історії наповнені раціональністю, особистими драмами та піклуванням про планету.

Просимо утриматися від критики та поважати вибір одне одного. Будьмо толерантними.

Ольдзя Іванищіва, 29 років

Я перебуваю у стосунках 3 роки. До них тема материнства була для мене нейтральною. Я не думала над тим, чи хочу мати дітей. Однозначно, ніколи не мріяла стати мамою, адже не відчувала жодних бажань чи тих славнозвісних інстинктів. Проте у нинішніх стосунках це розуміння викристалізувалося. Питання щодо батьківства починаєш собі ставити якраз тоді, коли поруч з’являється кохана людина.

Три роки тому я дізналася про концепцію childfree. Детальніше почитала на цю тему і зрозуміла, що ця історія — про мене. Водночас багато знайомих, подруг та ровесниць почали заводити дітей. За деяких я раділа, за інших — ні. Я усвідомила, що зовсім не хочу мати дитину і переживати все те, що супроводжує батьківство. Мій партнер це розуміє і поділяє мої погляди.

Питання «нехотіння» дитини — комплексне. Причини лежать у декількох площинах — як від особистих до глобальних, так і від матеріальних до духовних.

Напевно, головна причина — це я сама, мої екзистенційні погляди. Я не вважаю себе вінцем творіння. Я не прагну продовжити себе на цій планеті. Такі концепти не являються для мене цінностями. Мені за homo sapiens частіше соромно, ніж радісно. Дуже хочеться пройти по життю чесною людиною і просто з того життя піти. Діти цьому не сприятимуть.

Аргумент про те, що дитина — смисл життя, є для мене нонсенсом. Мені самій дуже прикро, коли батьки кажуть, що ми з братом — сенс їхнього життя. Тобто? Що це значить? Я не хочу, щоб хтось прожив СВОЄ життя для мене. Це занадто великий дарунок.

Інша причина рішення у тому, що я близько і боляче сприймаю усілякі несправедливості, що панують у нашому суспільстві. Обожнюю життя, бо воно прекрасне, але не можу примиритися з дуже багатьма речами. Як на мене, це жахлива риса для матері. Народивши дитину, така жінка, скоріш за все, передасть дитині усі свої страхи, жалі, невпевненості, той біль, що вона переживає щодень. Якби я могла обрати, бути чи не бути, обрала б друге.

Я не хочу, щоб хтось прожив СВОЄ життя для мене. Це занадто великий дарунок.

То чи маю я право загалом думати про дитину? Якось я заготувала одну фразу, і, здається її час настав. Я дарую усім свої потенційним дітям найбільший подарунок, який тільки можу подарувати, — можливість не жити.

До всього вище додається небажання переживати вагітність як таку. Коли думаю про це, відчуваю відразу. З роками це відчуття тільки посилюється. Також присутні альтруїзм і екологічні погляди. Людству і планеті нас вже досить.

Я відкрито говорю про свої погляди. Це частина мене, як, скажімо, ім`я, професія, колір очей й улюблена музика. Я думаю, що дуже багато жінок стають нещасними через те, що вчасно не дізнались, що «так можна було». Своїм відкритим висловом я, сподіваюся, підкидаю піщинку щастя в соціум.

Я не боюся осуду. Коли я чітко розумію й відчуваю, чого хочу, осуд суспільства мені не страшний. Особливо, коли переконана, що своїм вибором роблю тому ж суспільству величезну послугу. Але й до цього з відкритим осудом не стикалась. Мені шалено пощастило з оточенням.

Мамі знадобився час, щоб прийняти моє рішення. Були довгі розмови для прояснення ситуації. Врешті, вона прийняла усі мої аргументи. Мама не приховує, що хотіла б мати онуків, знає, чим би з ними займалась. Однак ніхто не забороняє нам ділитися своїми мріями. Це сприймається виключно так. Ніякого тиску. Мама приймає мене — я розумію маму.

Я дарую усім свої потенційним дітям найбільший подарунок, який тільки можу подарувати, — можливість не жити.

Зрозумійте: я за чайлдфрі так само як і за свідоме батьківство. Нехай кожна людина буде щасливою — з дітьми або без. Чайлдфрі, як і свідоме батьківство, не стосується нікого, окрім як самих чайлдфрі, або батьків і їхніх дітей.

Загалом в Україні велика печаль з темою репродуктивного тиску. Але всі гострі реакції — від страху, неосвіченості, зашореності. Вважаю, що в Україні катастрофічно не вистачає сексуальної освіти, нема діалогу між людьми різних поглядів. Є величезна кількість narrow-minded людей, які варяться у власному соці, одне одного підтримуючи у своєму ґвалті. Проте я досі трошки вірю в людство і сподіваюся, що з часом рівень обізнаності, освіченості, критичного мислення ростиме. Отже, проблема ставатиме все меншою і меншою.

Дарія та Сергій, 30 років

Дарія: Ми разом з 18-20 років. У такому віці ти сам ще дитина, тому глобальних планів на майбутнє не будуєш. Коли минули спільних 5 років життя, у розмовах почали з’являтися дорослі питання: «Як будувати родину, де жити, що робити далі». Чим більше ми про це розмовляли, тим впевненішими ставали у рішенні не мати дітей. Ми раціонально ставимося до всього, що відбувається у нашому житті. Перше, що спадає на думку, коли думаєш про дітей, — а що їм можна дати. Хочеться максимально забезпечити їх усім необхідним, поставити на ноги та підштовхнути до реалізації. Першочергово для цього потрібен час на виховання і матеріальне благо. Сьогодні наш образ життя відповідає лише тим нормам, де комфортно жити тільки дорослим. Заводити дітей, не давати їм нічого і цим породжувати бідноту, як інтелектуальну, так і матеріальну, — ні, такого точно не хочеться.

Гроші не відіграють у цьому рішенні ключової ролі. Напевно, причина — у самореалізації. Сергій працює у сфері IT, я — графічна дизайнерка. Ми постійно рухаємося вперед. З 8 ранку до 8 вечора у нас розписаний день. У такі моменти думаєш: «12 годин у тебе йде на самореалізацію. Де у цьому графіку місце для дитини?»

Сергій: Додам, що у мене ще зі школи був страх рано не народити дитину. Я не уявляв, як можна вступати до університету разом з нею на руках.

Я виріс у сім’ї з двома братами. Але ми всі були різного віку. Так сприймається, ніби ми все ще діти й не виросли самі, щоб мати власних дітей.

Заводити дітей, не давати їм нічого і цим породжувати бідноту, як інтелектуальну, так і матеріальну, — ні, такого точно не хочеться.

Дарія: Зараз нам постійно нав’язують, що повноцінна родина — це «мама-тато-дитина». Я не розумію цього ярлику. Нас двоє, і це також сім’я.

У мене є рідна сестра. Вона мама трьох дітей. Я поважаю її рішення. Разом з Сергієм я активно беру участь у житті племінників. Ми дуже їх любимо і стараємося цю любов показувати. У сестри точно є материнський інстинкт. Але ні у мене, ні у мого чоловіка зараз він не прокинувся.

Сергій: Думаю, це також вплинуло на наше рішення бути чайлдфрі. У родині вистачає дітей, вони завжди приїжджають і їх усі бачать. Немає браку дитячого оточення, як це буває у бездітних великих родинах.

Я не уявляю себе батьком. Я до цього не готовий. Не буде так, що через тиждень я захочу мати дітей. Щойно я почну уявляти, як я піклуюся про сина чи доньку, тоді, так, можливо, я почну думати про це.

Дарія: Ми обговорювали з рідними рішення не мати дітей. Вони не вказують нам, чи правильно це, чи ні. Мені здається, близькі просто не сприймають нашого рішення навсправжки. Певно, вони сподіваються, що це поки так, а далі все одно у нас з’являться діти.

Ми не відкидаємо того, що через декілька років можемо захотіти розширити сім’ю. Якщо у нашому житті щось зміниться, можливо, це станеться.

Томек, 24 роки

Я вирішив не мати дітей одразу, як мені виповнилося 18. Передусім, це було через хворобу. У мене гемофілія — порушення процесу згортання крові. Це спадкове. Я боюся, що мої діти не просто успадкують цю хворобу, але й отримають серйозніший її прояв.

Але з часом до цієї причини додалися інші. Перш за все, потреба у самореалізації. Коли з’являються діти, ти мусиш увесь час віддавати їм. А я зараз більше хочу подорожувати та будувати кар’єру.

Про свою позицію я не говорю відкрито. Я не люблю згадувати про хворобу. Але якщо подібна розмова з’являється, просто змінюю тему і кажу, що діти — це втрата часу. Я не боюся осудження через такі думки. Але загальний суспільний тиск постійно відчуваю.

Я зовсім не погоджуюсь з фразою «Усі мусять мати родину». А що робити, якщо друзі мені ближчі за біологічну сім’ю? Проте з іншого боку мене трохи лякає образ самотньої старості. Підсвідомо розраховую на те, що принаймні брат матиме дітей.

У наші часи проблема народження дітей продиктована політикою та релігією. Враховуючи, що на Землі перенаселення, подібного тиску взагалі не повинно бути.

Я зовсім не погоджуюсь з фразою «Усі мусять мати родину». А що робити, якщо друзі мені ближчі за біологічну сім’ю?

Новости по теме

Історія художниці з костюмів, яка створює образи для українського шоу-бізу і телевізійних шоу.

Леся Патока — дівчина з вогненно-рудим волоссям, яка стоїть за кокошниками Олі Полякової та космічними образами ONUKA. Вона працювала мало не з усіма українськими селебритіс, створила студію головних уборів Nagolovy і розробила костюми для шоу «Маска».

Журналісти «Нашого Києва» заглянули всередину робочого процесу студії, приміряли головний убір Нати Жижченко та дізналися, куди подівся піджак Івана Дорна з кліпу «Стыцамен».

Про різницю між стилістом та художником з костюмів

Стиліст — це людина, яка йде магазинами, знається на трендах сезону і підбирає на власний смак образ. Дизайнер — це натхненна людина, яка створює. Вона диктує тренди. Її наслідують. Художник з костюмів — людина, яка створює образи під конкретну людину та задачу. Мене досі називають по-різному.

Про улюблений образ

Моєю найулюбленішою є робота для Ляпис Трубецкой на пісню «Принцесса». Ми тоді вперше, крім образів усій групі, створили артоб’єкти та неймовірні декорації.

Це тоді була шалена робота, такою вона є зараз і буде через 10 років.

Про телешоу «Маска»

Ми працювали над цим шоу усією командою пів року. З 16 героїв 12 — наші костюми.

Ми знали, на кого ми шиємо костюми. Але перед початком роботи ми підписали пачку документів зі штрафними санкціями у €50 000, якщо пробовтаємося, хто всередині.

Костюми приміряли на селебритіс. Найдовше ми робили дракона, витратили на нього майже місяць. Для його луски ми порізали 4 тис. деталей. Це було найцікавіше, бо у величезному драконі може бути мініатюрна дівчина.

Ми працювали над цим шоу усією командою пів року. З 16 героїв 12 — наші костюми.Ми знали, на кого ми шиємо костюми. Але перед початком роботи ми підписали пачку документів зі штрафними санкціями у €50 000, якщо пробовтаємося, хто всередині.Костюми приміряли на селебритіс. Найдовше ми робили дракона, витратили на нього майже місяць. Для його луски ми порізали 4 тис. деталей. Це було найцікавіше, бо у величезному драконі може бути мініатюрна дівчина.

Про те, куди діваються костюми після використання

Це повноцінні артоб’єкти. Вони часто йдуть на аукціони, але і залишаються у нас. Ми маємо костюм зі значками Івана Дорна з кліпу «Стыцамен», сопілку на обручі, яка прикрашала обкладинку першого альбому ONUKA.

Головний убір з кліпу Zenit Наточки (Ната Жижченко, ONUKA — Ред.) вважить близько 3 кілограмів.

Потім приходять люди й кажуть: «О, ми це бачили у кліпі!» Це неймовірно.

Тканини ми завжди використовуємо знову. У нас немає такого, щоб щось викинути. Усі елементи чекають свого часу.

Про важливість мати образ

Треба, щоб артист асоціювався не з елементами, а з повноцінним образом. Якщо ти скажеш «Шляпки», буде асоціація з Катьою Осадчею. Якщо скажуть «А з ким асоціюється кокошник», то це буде Оля Полякова. Залишатися просто у майці та джинсах — не варіант, бо ти будеш одним з хлопців, які виступають у майці та джинсах.

Про знайомства та соцмережі

10 років знайомства у шоу-бізнесі відігравали величезну роль. Вони вирішували, чи запросять тебе знімати, чи порекомендують. Зараз на перший план вийшли соцмережі. Якщо ти крутий, якщо на тебе багато хто підписаний, якщо у тебе класні роботи, тебе вже кличуть завдяки цьому.

Радимо переглянути день з Нією Нікель — дівчиною, яка робить декілька бізнесів одночасно та виховує доньку з тяжкою хворобою.

Еще по теме

История украинского артиста, который пробовал заработать на стримингах, но не получилось.

Spotify, Apple Music, Youtube Music — какой-то из этих стриминговых сервисов найдется на телефоне любого меломана. Уже сложно представить себе поездку в метро, на машине или прогулку по городу без плейлистов с подобранной лично под тебя музыкой.

Кажется, что это — лучшее изобретение человечества. Оформил подписку, нашел любимого музыканта и остаешься с ним 24/7. Только исполнителю от этого ни холодно ни жарко. Роялти от прослушивания песен настолько малы, что мировые звезды периодически уходят с платформ и устраивают забастовки.

О беспощадных условиях стримингов и о том, как музыканту зарабатывать себе на жизнь, мы поговорили с Ратмиром Белодедом. Он пишет музыку для фильмов и реклам, развивает свой авторский проект PTMP и тоже пробует продвинуть себя на стримингах.

Прослушать разговор можно на платформах:

Ниже публикуем фрагменты разговора с Ратмиром.

О стримингах

Проблема со стримингами существует во всем мире. Музыкант на них зарабатывает мелочи. С одного трека нужно отдать часть денег стримингу, часть — дистрибьютору, еще — лейблу. До 2007 года в среднем цена одного прослушивания трека была на уровне доллара. И это еще хорошо, в сравнении с тем, что творится сейчас.

Затем появился Spotify. Он рос, с ним начали возникать Apple Music и Google Music. Но к артистам отношение было далеко не лучшим. Том Йорк, солист группы Radiohead, даже удалил со Spotify альбом из-за бесплатных прослушиваний. Музыкант за период бесплатного пользования стриминга ничего не получает с треков. Хотя человек смотрит и слушает рекламу. Получается, стриминг зарабатывает, музыкант — нет. Том Йорк тогда сказал, что стриминговые сервисы — это «последний отчаянный пук умирающего трупа».

Также в Spotify существовала схема pay for play. Артисту нужно было еще доплатить, чтобы он попал в релевантный плейлист. Так было, например, с канадцем Drake, который попадал в плейлисты британского попа.

Стриминговые сервисы вынуждают человека писать популярную музыку. Чем более экспериментальные треки ты пишешь, тем меньше ты с них получаешь. Или вообще не зарабатываешь ничего.

Но музыканту нужна связь с аудиторией. Поэтому присутствие на всех стримингах — обязательно.

О выборе профессии музыканта

Существует мнение, что музыкой нельзя заработать на жизнь. Родители могут отговаривать от занятий искусством в целом, не только музыкой.

Но это не так. На музыке возможно зарабатывать. Особенно, если это чистая коммерция. С авторским проектом уже сложнее, придется чем-то жертвовать.

Я, например, не ожидал, что к 24 годам напишу саундтрек к фильму. Или что у меня будет настолько хорошее качество записи. Так что нужно просто любить музыку.

Как музыканту заявить о себе

Музыканту нужно создавать вокруг себя много шума в информационной среде.

Безусловно, работает сарафанное радио. У меня есть друзья, которые работают в индустрии кинематографа. Время от времени или им, или их друзьям может понадобиться создание музыки для видео. Если ты хорош в своем деле и имеешь связи, тебе может быть этого достаточно.

Для популяризации творчества также хорош Reddit. Если ты выстраиваешь в нем дружественную атмосферу, это может стать фундаментом для оценки треков.

Но это касается не всей музыки. Если ты играешь что-то нишевое — например, black metal, — можешь отослать свой альбом только одному лейблу, и сидеть ждать. Для остальных музыкантов еще важны видео и какой-то перформанс.

На чем музыкант может заработать

Многие музыканты зарабатывают на стоках. Есть разные магазины, где размещаются треки. Музыканты ставят на трек цену, а продакшены их покупают.

Стоки бывают разные. Например, на дорогих артисты пишут музыку под заказ. Но это — полноценная работа, и не остается ресурсов на другие занятия. На таких стоках с одного трека можно заработать $600-800. Но такой заказ может быть раз в неделю или две. Все зависит от того, насколько хорошо ты пишешь и насколько музыка востребована.

На более дешевых стоках цена за трек может быть меньше, но на него будет больше покупателей. Поэтому на хорошем треке можно заработать приличные деньги. Я как-то на одном треке заработал 600 долларов. И он дальше приносит мне деньги.

Другой источник дохода — прямые заказы. Еще хорошо помогает концертная деятельность. Конечно, не в сегодняшних условиях, но с гонораров многие зарабатывают хорошие деньги. И корпоративы, куда без них.

Еще есть гоустрайтинг. Если ты хорошо пишешь музыку, у тебя могут выкупить на нее права. Знаменитые гоустрайреты часто получают заказы, соответственно, хорошо зарабатывают. Всем топовым певцам — The Weeknd, Lady Gaga, — чаще всего пишут музыку шведы или норвежцы. Да, ты отвалил сумму денег автору. Но весь остальной доход — твой.

Об украинских лейблах

Для того чтобы попасть на лейбл, музыканту нужно показать себя. На страницах в соцсетях должны быть примеры работ, жизнь. Обязательно наличие портфолио, хотя бы три трека. Вернее даже, три видео с этим треками.

Далее музыкант должен высылать свои треки по всем лейблам. Писать на почту, искать выходы через знакомых. Но должен быть фундамент, чтобы лейбл смог сразу понять, насколько хорошо это может продаться людям

У меня был один релиз на Masterskaya. Но с ним произошла странная история. Написано, что они принимают демо-версии песен. Это значит, что в перспективе треки можно допилить. Только Masterskaya сразу взяли мой трек как готовый и отправили в «сырой сборник». Получается, присылать нужно не демки, а сразу готовые треки.

Только высылать треки лейблам все равно нужно. Для артиста это пиар. Если им понравится твоё творчество, они смогут за тебя взяться и сделать популярнее. Для самого лейбла это способ заработать больше денег.

Еще по теме

Жені та Саші 30 років. Вони люблять подорожувати і вирішили не обмежувати себе короткими поїздками раз на рік, а після не страждати від ностальгічних спогадів. Пара вирішила зануритися в подорожі надовго.

Протягом декількох років вони планували свою пригоду, купили квитки, об’їздили Європу та вирушили до Азії, але у В’єтнамі їх застав локдаун. Подорож тривала 10 місяців замість семи , пара застрягла в країні, в яку спочатку навіть не збиралася їхати.

Історія Саші і Жені про подорож і локдаун у світі. Вони розповіли про пригоди, як закривалися кордони, карантин у В’єтнамі та про настрої закордоном на початку пандемії.

Батьки з дитинства привчали мене до подорожей та шукали різноманітні програми, щоб я мала змогу побачити світ. Так я провела півтора місяці у Франції та три місяці в Іспанії. Також ми багато мандрували всією родиною. Десь з 22-х років я почала мріяти про навколосвітню подорож. Я читала книги та журнали про різні країни, шукала історії мандрівників та уявляла, які круті пригоди на мене чекають.

Потім я поділилася своєю ідеєю з чоловіком і хоча він спочатку поставився скептично, потім підтримав мене. Ми планували поїздку достатньо довго, бо хотіли мати змогу почувати себе впевнено фінансово. Я знаю історії людей, які мандрують з мінімальною кількістю грошей, але їм доводиться економити на всьому та відмовляти собі у відвідуванні цікавих місць.

Я не такий затятий мандрівник, як Женя. Люблю розмірено вивчати нові країни. Наприклад, одна подорож у сезон — мій ідеал. В даному випадку я вирішив спробувати новий досвід — попрацювати віддалено і додати більше різноманітності в свої будні, а також підтримати Женю у її мрії. Але мені важливий був комфорт, тому що працювати в «нетрях» не дуже хотілося.

Основний дохід на час нашої подорожі забезпечив Саша. Він працює в IT-сфері тож зміг домовитися працювати дистанційно. Я ж звільнилась і займалась організаційними питаннями: купувала квитки, шукала готелі, фотографувала та робила начерки.

Також ми здавали в оренду свою квартиру в Києві, а ближче до поїздки почали купувати квитки та бронювати готелі.

Я працював синхронно з київським офісом моєї компанії. Працювалося загалом досить комфортно, крім часу адаптації до нового графіка, коли ми були в Азії, з великою різницею в часових поясах з Україною. У такого графіка були і переваги. Коли ми подорожували європейськими країнами, мені постійно не вистачало часу на музеї, виставки і просто погуляти денним містом, коли можна насолодитися сонячним днем і отримати заряд вітаміну D 🙂

З переходом на новий графік в Азії вдалося виправити ситуацію, ми починали свій день досить рано, снідаючи і прямуючи дивитися місцеві визначні пам’ятки. Я починав працювати о 14:00 на Балі, в Гонконзі, Тайвані, о 15:00 у В’єтнамі і Південній Кореї і 16:00 в Японії. Фізично бувало важко, особливо, коли до кінця дня виникала проблема, яку потрібно терміново вирішити. Особливо це відчувалося в Японії, коли я починав аналізувати і виправляти причину проблеми за північ. Але спати потім приголомшливо.

Вперше про Covid ми дізналися у січні 2020 року, коли були у Гонконзі.

Під час прогулки парком ми побачили пам’ятник, присвячений лікарям, що загинули під час SARS 2002-2004 рр. Я вирішила знайти більше інформації про епідемію. Коли ввела SARS у пошуку, побачила новину англійською мовою, що в Ухані чотири людини постраждали від невідомого вірусу. Ми ще з чоловіком подумали, що потрібно буде в разі чого швидко виїхати з Азії. Коли були у Тайвані, то вже купили собі маски та одягали їх у людних місцях. Та по-справжньому вплив коронавірусу ми відчули вже в лютому, коли були у Південній Кореї, — напружена атмосфера, поговорювали про закриття кордонів. Ми почали міркувати, куди нам їхати далі. Довго обирали між Філіпінами та В’єтнамом, врешті вирішили покластися на долю та підкинули монетку. Монетка показала — В’єтнам. Летіли ми в пустому боїнгу. Уявіть тільки — летіти 5,5 годин, а в літаку крім нас лише 7-8 пасажирів.

У В’єтнамі нам довелося провести аж п’ять місяців. В якийсь момент нам здалося, що ми зависли тут на вічність. Соціалістична влада В’єтнаму дуже серйозно поставилася до коронавірусу і можливих наслідків та закрила країну на довгий час.

Звичайно, за цей час було багато пригод, як позитивних так і не дуже. Але вважаю, що з вибором країни нам пощастило.

По-перше, карантин був лише місяць, ми могли виходити на вулицю, їздити на байках, шукати безлюдні місця, дикі пляжі.

По-друге, у В’єтнамі було безпечно. Три місяці не було нових випадків. Країна була закрита для в’їзду та виїзду, але всі ресторани, бари, пляжі відкрились — і ми жили звичайним життям.

Коли дізнались, що кордони в Україні закривають, ми навіть не намагалися потрапити додому. Ціни на літак були високими, охочих вилетіти дуже багато. Ми не бачили в цьому сенсу і не помилились.

У В’єтнамі життя дешевше, ніж в Україні, тому там ви отримуєте більше. Можна винайняти собі квартиру з басейном, тренажерною залою та видом на море від $250 на місяць. Їсти морепродукти, фрукти та кокоси щодня. Жити в мегаполісі, в горах чи біля моря.

Життя у В’єтнамі починається рано. О 4:30 вулиці оживають, люди займаються ранковою гімнастикою, танцюють, купаються та спілкуються. Потроху відкриваються кафе та приватнi магазини. Десь з 10, коли починається неймовірна спека, у в’єтнамців сієста. Увечері вони полюбляють сидіти у вуличних кафе з маленькими пластиковими стільцями та столами і співати в караоке. Це може продовжуватися до глибокої ночі.

Та все ж таки нам довелося посидіти на карантині. До нас прилетіли друзі і виявилося, що з ними в літаку був пасажир з підозрою на коронавірус. До нашого житла постукали військові, лікарі, поліція і на тиждень відправили нас на ізоляцію. Друзів розмістили в готелі, ми ж залишились у квартирі, яку винаймали. Хочу зазначити, що весь цей час ми жили за кошти держави. Ми не платили за оренду, нас безкоштовно годували. Їжа була скромною, зазвичай нам приносили суп у пакеті, готову лапшу, багато зелені. Та ми могли дозамовити за власні гроші все, що хотіли. Одного разу нам навіть принесли вино.

Вранці та вечері до нас приходили лікарі, щоб виміряти температуру та дізнатися про наше самопочуття. Ніхто не казав, коли нас відпустять і це дуже дратувало. Коли це все ж сталося, ми переїхали до міста Нячанг, де прожили три місяці.

В Азії ми переважно пересувалися на мопеді, оскільки це зручно, дешево й просто приносить задоволення. Водієм був Саша, але мені теж хотілося навчитися, тому я почала практикуватися.

Коли здалося, що я вже досить впевнено їзжу, вирішили провести тест-драйв у місті. Але на перехресті я не змогла розминутися із жінкою з великими торбами та потрапила у аварію. Чоловік не постраждав, а мені довелося зашивати коліно. Декілька тижнів я їздила до лікарні на перев’язки. В’єтнамці думали, що в мене перелом, тож дуже хвилювались, допомагали підніматися сходами, у лікарні декілька разів навіть вивозили медичну коляску. Пояснити, що я сама можу ходити було досить важко, бо мало хто знає англійську. Я здалася та навіть стала їм підігравати.

У державній лікарні ми повинні були спілкуватися з лікарями через перекладача. Цікаво, що англомовного можна було чекати декілька годин, а російськомовний у лікарні був завжди.

Одного разу на сусідньому ліжку жінці робили операцію. Нас розділяла лише ширма, хоча в мене було звичайне промивання рани.

До речі, різниці між державною та приватною лікарнею ми не помітили.

Про В’єтнам залишилося багато змішаних почуттів. Все дуже залежить від регіону перебування. Спочатку, не плануючи залишатися, ми затрималися там з різних причин. Велика розмаїтість житла на будь-який гаманець та прекрасні пляжі.

Загальні враження такі: країна активно розвивається економічно, молоде покоління в’єтнамців не пасе задніх, займаючись власним розвитком. В країні соціалістичний режим з усіма його особливостями. В’єтнамці дуже шанують правила. При цьому у них є свої дозволеності. Наприклад, це в нормі після пристойної кількості випитого, ледве зв’язно, але дуже голосно, співати в караоке о 2 годині ночі, заважаючи спати всій окрузі. Також вони з деяким скепсисом ставляться до екологічних рухів, здорового харчування та вегетаріанства зокрема, не дуже розуміють, можливо, деякі західні цінності і менталітет.

Кожна країна залишила багато цікавих історій, неймовірних вражень та знайомств.

Найбільше мені запам’ятався Тайвань. Там мені було спокійно, і я відчувала себе щасливою. Майже кожного дня ми з кимось знайомились. Одного разу, коли я обідала, до мене підсів хлопець років 16-ти і ми почали спілкуватися. Він багато знав про Україну, про війну з Росією та навіть зміг назвати окуповані території. А коли прощалися, за допомогою гугла сказав українською «До побачення».

Ще в Тайвані я декілька разів губила телефон, і мені його повертали. Як на мене, там дуже безпечно, а ще неймовірно чисто. Там я побачила найгарніший пляж у своєму житті, хоча навіть не купалась. Ми були в маленькому містечку Хуалянь і поїхали на велосипедах до моря. Людей майже не було, колір моря був космічним, ми валялися на камінні та дивились на всю цю красу навколо. Було все настільки гармонійно, що я можу назвати цей день одним із найщасливіших у нашій подорожі.

У Тайвані ми вперше у житті відчули землетрус. Був вечір, ми вже лежали у ліжку, як почули сильний гул і навкруги почало трясти. Все минуло через секунд 10, ми навіть не встигли злякатися, але що робити під час землетрусу на всякий випадок прочитали 🙂

Також мене вразив Сінгапур. Ще 50 років тому країна потерпала від соціально-економічних проблем, а зараз це одна із найрозвиненіших та найменш корупційних країн світу.

Цікаво, що у Сінгапура немає власних ресурсів. Вода, паливо, пісок імпортується із сусідніх держав. Але сінгапурці за допомогою новітніх технологій, сонячних батарей, фільтрації стічних вод намагаються все більше обходитися власними силами.

Також сподобалося, що через величезні податки на авто, у країні немає заторів.

Якось ми обирали Crocs в магазині і до нас підійшла дівчина та запропонувала разом придбати взуття, щоб отримати знижку. Вона попросила заплатити за неї, сказала, що їй потрібно зняти гроші. І тут ми з Сашею напряглись. Тоді я згадала, що ми знаходимося в одній із найбезпечніших країн світу та заспокоїлася. Дівчина виявилась цікавою співрозмовницею, ми подружилися, вона показала нам свої улюблені місця та розповіла про життя місцевих. Зараз ми спілкуємося в соціальних мережах.

Ще в нас був цікавий Новий рік. Ми були на Балі, і до нас приїхали друзі. З подругою ми домовились обрати якесь особливе та гарне місце для святкування. Довго дивились, обирали житло, а вільних варіантів ставало все менше й менше. Зрештою, майже нічого не залишилось, і ми оселилися в дуже дешевому, двозірковому готелі. Шафа розвалювалась, на ліжко було страшно лягати, з унітазу текла вода, а на підлозі лежав сірий страшний килим. Та Новий рік ми провели дуже круто, відсвяткувавши його на пляжі, де тисячі людей танцювали, веселилися, вітали одне одного. Такої новорічної ночі в мене ще ніколи не було.

У наших планах було відвідати 16 або 17 країн. Ми відвели на це сім місяців. Стартувавши в середині жовтня, ми планували повернутися до Києва в травні, а повернулися у вересні.

Все пішло трохи не за планом, спершу ми забули, що в Марокко, наша друга за планом країна, потрібна віза. Потім в Австралії почалися пожежі і ми зрозуміли, що найближчим часом краще туди не їхати.

Довелося коригувати плани «на ходу». Все складалося цілком непогано протягом близько п’яти місяців, поки в середині березня у В’єтнамі не ввели заборону на перельоти. На той час ми відвідали Францію, Іспанію, Грецію, Сінгапур, Індонезію, Гонконг, Тайвань, Японію, Південну Корею і, відчуваючи, що наближається карантин, осіли у В’єтнамі. Останньою країною в нашій подорожі стала Туреччина. Саме туди ми попрямували з В’єтнаму з 3-х годинною пересадкою в Катарі. Відвідавши кілька міст Туреччини протягом трьох тижнів ми повернулися до Києва.

Всі фото Євгенії Бастрикіної

Новости по теме

Корисний кейс для тих, хто називає себе «креатором». Для людей з-поза сфери реклами — історія усвідомленості та активізму не заради самого активізму.

«Соціальна реклама? А я тут до чого?». Так може подумати більшість людей, які не варяться у темі креативу та усіляких там кампаній. Здається, що її чи замало, щоб обговорювати під час зустрічей з друзями. Чи вона занадто непомітна, щоб дати видимий для людей результат.

Але оце так відкриття. Соціальна реклама в Україні не тільки існує, але й росте і міняється. Проте все одна вона — неідеальна.

Чому так сталося та до чого тут активізм — у розмові з Наталею Шевчук, організаторкою фестивалю соціальної реклами Molodiya Festival.

Для зручності, публікуємо розмову у двох форматах: текстовому та як подкаст.

Як виник Molodiya Festival?

Фестиваль почався 8 років тому. Комунікації соціальних проєктів в Україні на той момент практично не було. В країні були люди, які робили щось хороше. Але це все була маленька бульбашка — сам собі зробив, якийсь грантик виграв, якийсь круглий стіл провів, — та й усе. Решта людей і не знали, що у нас відбуваються хороші речі, створюються волонтерські проєкти й так далі. Ми подумали, що потрібно починати комунікувати з людьми про гідні соціальні ініціативи та класних людей. Чомусь для цих цілей придумали зробити фестиваль соцреклами. Ми так і сказали: «Егегей! Усі, хто роблять класні штуки, беріть камери в руки, записуйте якісь відоси, і в цих відосах розповідайте про щось важливе».

Впродовж перших років існування фестивалю це була більше аматорська історія. Люди, які були й волонтерами, й активістами, й громадськими діячами, брали камеру в руку і щось знімали. Зрештою ми вирішили змінити цільову аудиторію. Команда, навпаки, почала об’єднувати активістів, які не в темі креативу та відеозйомки, разом з тими, хто в темі креативу, але не в темі соціальних проблем. На фестивалі ми зводили їх докупи, проводили хакатони, інтерактиви, знайомили їх одне з одним та народжували класні соціальні ролики. При цьому відео були креативні та мали механізм дії. Далі ми почали працювати з медіа та промотувати ролики. За цим принципом працюємо і зараз.

Цілий рік у Molodiya Festival відкриті пошта та сайт. Будь-хто може швидко заповнити заявку та надіслати свій ролик. За місяць до фестивалю, який зазвичай проходить у жовтні, збирається журі та відбирає краще з того, що надійшло. Маленька частина відео доходить до фіналу, де їм виставляють оцінки та визначають переможця.

Критерії оцінки відео наступні:

1. Актуальність теми. Коли є якісь конкретні проблеми, яку супер на часі в країні, — війна, ковід, — то ми першочергово звертаємо увагу на такі роботи. У стовпчику «актуальність» вони отримують десятки — найвищий бал.
2. Креативність. Роликом та маєш привернути увагу до соціальної проблеми.
3. Дієвість. Ти можеш подивитися ролик з відкритим ротом, але чи закладений у ньому механізм дії? Що має зробити глядач після перегляду відео?

Припустімо, приходить до нас соціальна реклама про те, що купувати хутро та носити шуби — негуманно, неетично та неекологічно. Ролик класний. Ніби хочеться дати найвищий бал, але насправді у проблемі експлуатації тварин на хутрових виробництвах дієвим буде прийняття закону, який, на зразок європейських країн, закриє хутрові ферми. Переконувати людей не купувати шубу можна довіку. Це зменшить попит, може, парочка магазинів зачиняться. Але кількість тварин, яких будуть вбивати, не зменшиться. Тому, коли знімаєш ролик, недостатньо бути креативним. Треба бути дуже в темі проблеми. Ти маєш не просто подивитися фільм про проблему. Краще в ній пожити декілька тижнів, походити на лекції, поспілкуватися з людьми. В ідеалі для цього мають бути креативне агентство і продакшн. А з іншого боку — клієнт або партнер, який розуміється на проблемі десятиліттями. Чи принаймні роками.

Хто створює ролики на соціальні тематики?

Фестиваль — не єдиний формат про соціалку, який є в Україні. Але якщо говорити про спільноту та нішу, яку ми зайняли, — я вважаю, що єдиний. Є фестивалі соціальних постерів та роликів суто поміж студентів. Є школярські. Є фестивалі нішові, для креативної індустрії, — рекламників та людей, близьких до них. Проте вони не публічні. Наш фестиваль формує спільноту, збирає активістів, а потім показує результати їхньої роботи людям, які у вільний час прийшли з родиною подивитися на ролики. Є улюблене словосполучення медійників — «проста людина». От прості люди теж до нас ходять. У нас люди і створюють, і дивляться, і промотують.

Є улюблене словосполучення медійників — «проста людина». От прості люди теж до нас ходять.

Свого часу нам було дуже важливо правильно обрати аудиторію, щоб підняти рівень якості соціальної реклами. Перші роки нам дійсно надходило багато студентських та навіть школярських робіт. Ми тішилися, що їм це не байдуже та що ми стимулюємо інтерес до соціальних проблем. Але цей контент ніде нема змоги промотувати — ні на ТБ, ні в Інтернеті, по місту чи в Інтерсіті. Для того, щоб люди не ображалися, ми почали публічно озвучувати, що нам важливо, щоб це був якісний ролик. За нього може взятися або молодий продакшн чи режисер, або вже досвідчений та сивочолий. Проте поза фестивалем ми із задоволенням проводимо лекції на запрошення шкіл, їздимо містами та університетами з показами реклами. Тільки суто співпраця по рекламі у нас — зі старшою аудиторією.

Наша команда промотує найкласніші ролики, які надсилають креатори. Але якщо я десь в інфопросторі побачу гарний ролик, який до нас не прийшов, я все одно знайду людей, які його створили, і запрошу до співпраці.

Де можна побачити соціальну рекламу?

Ми багато працюємо з регіональним телебаченням, тому що там значно легше потрапити у хороший час в ефір, аніж на загальнонаціональному. По іншій своїй діяльності — безпосередній зйомці роликів на замовлення та їх просуванню, — ми працюємо з медійними агенціями, які розміщують рекламу на сітілайтах, білбордах, в Інтерсіті. Також рекламу показують на екранах ТРЦ або на вулиці. І в онлайн-медіа.

Серед наших партнерів-клієнтів, які замовляють ролики, переважають державні структури та міжнародні організації. Рідше — соціально відповідальний бізнес. Ми багато років співпрацюємо з Мінмолодьспорту, робили два роки тому соціальну кампанію з Мін’юстом. Також давно знімаємо проєкти для різних підрозділів ООН — команд, які борються з корупцією, займаються проблемами Сходу України тощо.

Мені як людині більш-менш творчій хочеться робити якісь круті креативні речі. Але коли я згадую про те, що мені найбільше сподобалося з наших робіт, то я згадую саме найефективніші кампанії. Однією з таких була наша комунікація про безоплатну правову допомогу. В якийсь момент з’явилася реформа Мін’юсту, і людям почали надавати якісну безкоштовну допомогу з юридичних питань. В регіонах почали з’являтися красиві центри з хорошим персоналом, куди люди зверталися за консультаціями. Нам було важливо донести людям, що в Україні є одночасно якісна та безкоштовна правова допомога. Ми почали знімати історії людей, які змогли щось змінити у своєму житті завдяки цим консультаціям. Пам’ятаю багатодітну маму, у якої чоловік — аб’юзер. Вона змогла позбавити його батьківських прав і припинити насилля. Була історія, коли людина з інвалідністю не могла потрапити в банк, тому що там не було пандусів. Вона звернулася за безоплатною допомогою у центр, а потім юристи змусили банк встановити ті пандуси. Ми знімали ці історії та показували їх іншим. Коли люди бачать успішні кейси, які розповідають механізм дії у певних проблемах, вони самі починають йти за консультаціями та змінювати щось у своєму житті. Це підтверджувала статистика звернень до центрів. Їх ставало більше, ясно, що й кількість успішних історій теж зростала. І коли наступного року ти знімаєш вже нові кейси допомоги людям, стає зрозуміло, що ти робиш це недарма.

Чому здається, що соціальної реклами в Україні мало?

Насправді її стало більше. Особливо, якщо порівнювати сьогодні — і 10 років тому. Соціалка з’являється на телебаченні, в діджиталі. У містах також побільшало зовнішньої реклами. Хоча може здатися, що її немає. Реклама перестала бути кричущою та примітивною, саме тому вона не впадає в око. Немає більше сітілайтів, де написано «Не кури, бо помреш!». Зазвичай це щось креативне, симпатичне, на крайняк — хоча б якась селеба. Інша справа, що це далеко не завжди працює. Фотка співачки, і десь внизу дрібним шрифтом пояснення, що це реклама проти торгівлі людей — це не дуже дієва соціалка.

Реклама перестала бути кричущою та примітивною, саме тому вона не впадає в око.

На рекламу вплинув Майдан 2014 року. Тепер активісти мають підтримку світу, міжнародних організацій. Вони мають кошти, щоб запускати рекламу. Та й креативники стали соціально активнішими. Купа агенцій може робити соціалку за невеликі гроші або навіть власним коштом. У цьому плані ми рухаємося добре. Єдине — креатив переважно вторинний. Механізм дії не завжди спрацьовує. Але ще років 10 — і соціальна реклама точно буде кращою.

В ідеальному світі ролик має бути настільки класним, що ти його не проскролиш, подивишся усі 15, 20 чи 30 секунд та зробиш конкретну дію. Це і є той механізм, про який я казала. Дієвість кампанії можна вирахувати. Класно, коли ролик розповідає про соціальну проблему — «Не знущайся з тварин», «Не бий жінок», «Не кричи на своїх дітей». Але порахувати дієвість у цьому випадку важко. Проте, якщо ролик конкретно закликає: перейди за лінком, підпиши петицію, подзвони на гарячу лінію або вийди на мітинг, — це вже конкретні цифри.

Коли ми рекламуємо опцію всиновлення тварин замість того, аби їх купувати, бажано не просто крикнути «Не купуй, а прихисти». Треба дати контакти найближчого притулку і бути з ним на зв’язку. Після цього треба дзвонити до притулків та питати: «У вас збільшилася кількість звернень після нашої кампанії?». Тоді ми й отримуємо ті конкретні цифри ефективності, якими можна козиряти.

Чому в Україні стали більше говорити про соціальні проблеми?

За останні 7 років громадський сектор в Україні став дуже потужним. Він стимулює появу центрі підтримки жінок, постраждалих від насилля. Він стимулює проходження поліцією курсів з навчання запобігання домашнього насилля. Громадський сектор стимулює гуманні зоозахисні закони. Усі результати — ініціатива саме третього сектору. Вони мають більше впливу, коштів від світових організацій та спільнот. І можуть ініціювати зміни.

Після Майдану у країні відбулися незворотні зміни. І тепер громадському сектору значно легше впливати на владу і зміни в державі. Хоча це все ще надскладно.

Проте за кордоном соціалка розвинена набагато краще, ніж у нас. Звісно, треба дивитися, за яким саме кордоном. Але в Європі точно ліпше. Наприклад, ми їздили в Словенію на фестиваль креативності Golden Drum. Це як «Каннські леви», тільки в Словенії. Нас запросили привезти українську соціалку. Ми, ясна річ, привезли не найгірше. Але мені було за наші ролики соромно. За креативом ми дуже поступаємося європейським країнам.

Який вигляд мають ці фестивалі креативу? Ти дивишся соціальні відео цілий день, або навіть 2-3 дні. Тобі показують не тільки ролик, але й результат соцкампанії. Сам ролик завжди яскравий: він креативний, або дуже смішний, або приголомшливий, нестандартний чи провокативний. Тому є і результат — великі охоплення в медіа, а проблема доходила до вирішення або майже наближувалась до цього. В Україні іноді вистрілюють креативнощі, які десь там отримують нагороди. Але зазвичай вони з’являються у номінації «Польща, Україна, Білорусь». Коли всі інші номінації — «Креатив», «Ефективність» та «Вплив». А щодо результатів, в Україні не всі розуміють, що рекламна кампанія має бути ефективною.

У нас дуже люблять звалювати все на клієнта. Певною мірою так і є: якщо брати великі організації або державу, сценарій твого ролика має узгодити багато людей. В результаті, коли 20 нарад послухають твої пропозиції, комусь щось не сподобається. Тоді всі ці люди обирають не найцікавіший креатив, а якесь компромісне рішення. По суті — це те, що не подобається нікому. Виходить щось посереднє та сіре. Зате начальство за нього нікого не посварить.

Але, з іншого боку, це також проблема креативника, якщо він не може донести клієнту або переконати його у тому, що ідея насправді крута. І якщо хтось поставить ролику дізлайк або якщо цей креатив спровокує резонанс — це нормально.

А як же коронавірус?

Є безліч прикладів, коли креатив не тільки не працює, але і шкодить. На початку пандемії МОЗ розвісило борди про те, що коти й собаки передають «корону». Люди почали масово викидати тварин на вулиці або віддавати у притулки. Згодом з цього самого МОЗу хтось вирішив перевірити інформацію, і вона виявилася фейковою. Але борди вже висіли.

Кожну рекламу потрібно розглядати з точки зору того, на яку цільову вона спрямована. На нас, молодих, певні речі можуть не вплинути. Але на більш доросле покоління з регіонів — навпаки. Наведу приклад свого тата. Він хворіє на «ковід» усуміш з пневмонією, але пити антибіотики не хоче. Бо хтось десь сказав, що це — зло. На мого тата гнітючі прості ролики про «корону» можуть вплинути добре, як і на категорію інших, дуже довірливих людей. Їхня піддатливість дає нам можливість легше доносити правильні речі.

Хвороби — це саме той випадок, коли варто часом думати стурбовано. І тому тут серйозний ролик може бути в самий раз. Але, з іншого боку, круто, коли про важливу проблему розказують з гумором. Візьмемо приклад тієї ж «корони». Я впевнена, що людям треба розповідати про те, що вона може мати серйозні, а то й смертельні наслідки. Але також я впевнена, що треба розповідати про неї й простими анімаційними роликами — на кшталт тих, які випускає МОЗ щодо важливості мити руки та носити маски. Це працює приблизно так: «Ви вже бачили те, що від корони вмирають? Але нічого! Якщо отак помити ручки — все буде добре». Для аудиторії більш снобської — випустити навздогін і якийсь креативний контент.

Пригадую фінську кампанію щодо коронавірусу. Зараз в країні починають вводити жорсткіший карантин. Влада знову наголошує, що треба дотримуватися дистанції у транспорті. Тому один магазин у співпраці з перевізником зробив кампанію: в автобусах розмістив плюшевих ведмедів на половині місць для сидіння. Людина ж не сяде туди, де вже сидить ведмідь. І це так круто! Фіни все ще пам’ятають, що від «корони» можна померти. Але весело нагадують собі, що все мине, якщо мити руки, носити маски й зберігати дистанцію.

Giant teddy bears are bringing joy and reminding of safe distance to the passengers in public transportation in the capital region of #Finland . The campaign is organized by @HOKElanto and bus operator Savonlinja.
Photo: HOK-Elanto.#finland #COVID19 pic.twitter.com/YA4P1BRCbw

Giant teddy bears are bringing joy and reminding of safe distance to the passengers in public transportation in the capital region of #Finland . The campaign is organized by @HOKElanto and bus operator Savonlinja.
Photo: HOK-Elanto.#finland #COVID19 pic.twitter.com/YA4P1BRCbw

На Molodiya Festival також був один класний ролик на тему коронавірусу. В основі — дуже проста історія. Обіграна фраза «Це маленький крок для однієї людини й великий — для усього людства». В кадрі сидить мужчина і думає: йти на вулицю чи не йти. Наче і треба, але ж ізоляція. Нам показують, як цей чоловік стоїть на порозі, майже виходить на вулицю, але в останню мить повертається до кімнати. З’являється надпис: «Маленький крок для однієї людини, але великий крок для людства».

Відео надані Наталею Шевчук і взяті із Youtube фестивалю Molodiya Festival. Радимо залізти на канал, там багато гідних роликів.